Брати і сестри,
Сьогодні ми слухаємо один із найскладніших моментів у Євангелії. Момент, коли Ісус говорить слова, які звучать важко, але лише тому, що вони розкривають істину про шлях учнівства.
Матвій розповідає нам, що Ісус збирався піти — залишити місце, де Він проповідував і зціляв. Він не просто йшов до наступного села. Він розпочинав подорож, яка зрештою приведе до Єрусалиму, до відторгнення, страждань і хреста. Іншими словами, Ісус ступив на дорогу, яка не мала зворотного шляху.
І коли один чоловік, книжник, виступив уперед і сказав:
«Учителю, я піду за Тобою, куди б Ти не пішов»,
Ісус відповів дивним висловом:
«Лисиці мають нори, а птахи — гнізда,
а Син Людський не має де й голови прихилити».
Більшість людей чують це як слова Ісуса: «Йти за Мною незручно; можливо, у тебе немає домашнього ліжка, щоб спати».
Але Ісус має на увазі щось набагато глибше.
Розглянемо лисицю та птаха. Вони залишають свій дім на деякий час, але завжди повертаються. Їхні рухи циклічні. Вони виходять і повертаються.
Але місія Ісуса не циклічна. Вона спрямована лише вперед. Як тільки Він залишає це місце, Він не повертається назад тим самим шляхом. Як тільки Він ступає на дорогу, щоб виконати задум Свого Отця, немає вороття.
І тому Ісус попереджає цього чоловіка — не про те, що він може втомитися, не про те, що він може пропустити подушку — але що слідування за Ним вимагає залишити життя, яке він знав, без очікування повернутися до нього незмінним.
Потім підходить інший учень. Цей уже відданий Ісусу. Він просить: «Господи, дозволь мені спочатку піти і поховати мого батька».
У тій культурі поховання батька було найвищим сімейним обов’язком, який тільки можна уявити — священним, почесним, беззаперечним.
Однак Ісус відповідає:
«Ідіть за Мною, і залиште мертвим ховати своїх мертвих».
Це не слова жорстокості. Це слова терміновості. Ісус каже: «Якщо ти підеш зі Мною, ти не зможеш повернутися навіть тимчасово, щоб вирішити старі зобов’язання. Моя місія рухається вперед, і якщо ти підеш за Мною, твої кроки повинні збігатися з Моїми».
Разом ці дві зустрічі навчають нас одній великій істині:
Йти за Ісусом — це зробити крок, з якого ми ніколи не повинні повертатися назад.
Не тому, що Ісус хоче позбавити нас комфорту,
але тому, що Його заклик такий серйозний,
Його місія така абсолютна,
Його мета така життєдайна,
що як тільки ми покладемо руку на цей плуг, наші серця не повинні озиратися через плече.
Ісус не просить нас йти за Ним наполовину.
Він не просить випадкової вірності.
Він не просить учнів, які повертаються до старого життя, коли дорога стає важкою.
Він запрошує нас до учнівства, яке є щирим,
цілеспрямованим,
і спрямованим вперед.
І ось прекрасна частина:
Сам Ісус пройшов цим шляхом першим.
Він залишив славу небес, і не було повернення, доки місія не буде завершена.
Йому не було де прихилити голову, бо Він не хотів спочивати, доки не здійснить для нас спасіння.
Він пройшов шляхом, без якого не було втечі, без відступу, без вороття назад
—бо Його любов до нас не поверталася назад.
Тож сьогодні питання не просто:
«Чи повіримо ми в Ісуса?»
а радше:
«Чи підемо ми за Ним так, щоб наші серця відмовилися повернутися назад?»
Чи підемо ми за Ним, коли Він покличе нас від старих звичок?
Від старих образ?
Від старих страхів?
Від старого способу життя, який тримав нас духовно сплячими?
Чи підемо ми за Ним, навіть коли послух нам чогось коштує?
Навіть коли це означає жертвувати комфортом?
Навіть коли це вимагає мужності, якої ми не відчуваємо?
Ісус не кличе нас до життя без притулку.
Він кличе нас до життя зі святою метою,
життя, де наш справжній дім не позаду нас,
а попереду нас — у Ньому.
Пам’ятаймо:
Шлях, яким Ісус закликає нас йти, нелегкий,
але це шлях, який веде нас до життя,
до свободи,
і зрештою назад до дому Отця.
Тож ходімо з Ним.
Зробимо крок, не озираючись назад.
І вірмо, що куди б не вела ця стежка, Ісус іде попереду нас, іде поруч із нами та готує нам вічний спокій на її кінці.
Амінь.