Під нашим столом було місце, де підлога від частого користування стала зовсім гладенькою.
Коли моя донька була маленькою, вона часто сиділа там. Вона брала із собою хліб і годувала нічийного коричневого собаку.
Я нарікала на крихти.
Потім вона захворіла, і я віддала б усе, що мала в домі, аби тільки знову почути, як я нарікаю на ті крихти.
Бували ранки, коли вона впізнавала мене. Вона брала мою руку й притискала її до своєї щоки. У мені зароджувалася надія, але раптом вираз її обличчя змінювався. Вона відсахнулася й скрикнула — так, ніби я завдала їй болю.
Сусіди перестали запитувати, чи стало їй краще.
Вони почали запитувати, чи зробив я все можливе, щоб її вилікувати.
Я перепробувала все.
Я молилася там, де молилася моя мати. Я приносила дари, які ледве могла собі дозволити. Я виконувала всі вказівки, повторювала слова, проводила ночі, що здавалися довшими за дні.
Я вірила в ті молитви. Коли я ставала навколішки, я робила це щиро.
Але моя донька продовжувала страждати.
Почувши про цілителя-єврея, я запитала, де його знайти.
Одна жінка сказала мені, як його називають люди.
«Син Давида. Скажи це».
Я змусила її повторити.
Дорогою я повторювала ці слова про себе, доки не навчилася вимовляти їх, не запинаючись.
Ім’я Давида в нашому домі ніколи не вимовляли з любов’ю. У нас були свої перекази, свої боги. Моя мати глузувала з тих, хто вірив, ніби євреям відомо все про небеса.
«Коли їм щось потрібно, вони без вагань звертаються до наших богів», — казала вона.
Я й сама повторювала ці слова.
А тепер я йшла до одного з їхніх святих мужів.
Я переконувала себе: мати мусить робити те, що необхідно.
Я назву його титулом. Стану навколішки, якщо це потрібно. Я використаю будь-які слова, що відчинять двері.
І тоді моя донька повернеться до мене.
Я знайшла його на околиці села в оточенні кількох чоловіків.
Він виглядав утомленим. Один із чоловіків щось шепотів йому на вухо, і він повернув голову, щоб прислухатися. Я гукнула ще до того, як наблизилася до них.
— Змилуйся наді мною, Господи, Сину Давидів! Моя дочка тяжко одержима демоном!
Він не відповів.
Я пішла слідом.
Я так часто описувала її страждання, що слова щоразу вишиковувалися в одному й тому ж порядку. Як довго це тривало. Що вона робила. Що ставалося, коли вона намагалася заснути.
Я підвищила голос, коли він не подав жодного знаку, що почув мене.
Один із чоловіків озирнувся. Потім інший.
— Відішли її, — сказав хтось. — Вона кричить услід за нами.
Моє обличчя спалахнуло.
Я знала, що вони бачать: жінку, яка здіймає галас; жінку, яка не розуміє, коли їй тут не раді.
Я знову заговорила.
Ісус сказав: «Я був посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого».
Ізраїль.
Ось воно — те, що я намагалася обійти, дібравши відповідні слова.
Я назвала його Сином Давидовим, ніби це ім’я щось означало для нас обох. А проте я була готова терпіти його людей, доки не отримаю від нього того, чого прагнула.
Я згадала жінку, яка підказала мені, що саме слід казати.
Мені могли підказати будь-який інший титул. Якби вона сказала, що моє дитя врятує інше ім’я, я вигукнула б саме його.
Він зупинився. Я підійшла до нього й опустилася на коліна.
— Господи, допоможи мені.
Каміння впивалося в тіло крізь одяг. Я чула, як поруч рухалися чоловіки.
Мені хотілося розповісти йому, який довгий шлях я подолала. Хотілося, щоб він зрозумів: я вже досить настоялася на колінах, досить начекалася, досить набігалася від одного до іншого.
Але розповідати про її хворобу було вже нічого. Я вже все виклала.
— Не годиться, — мовив він, — брати хліб у дітей і кидати його псам.
На мить у моїх вухах зазвучало лише останнє слово.
Я підвела голову.
Я знала, що відповісти. Могла б заговорити про свій народ і про його народ. Я могла б сказати йому, що моя дитина варта стільки ж, скільки будь-яка дитина в Ізраїлі.
Я вже відчувала, як ці слова добираються до уст.
Але тут я згадала про неї — вдома.
Можливо, вона кличе мене. Можливо, вона намагалася підвестися, та її знову втримали.
А я тут — готова відстоювати своє місце в порівнянні.
Хліб для дітей.
Я побачила наш стіл.
Моя донька мала звичку розмовляти під час їжі. Вона надто квапливо відламувала шматок, поверталася в бік дверей — і зачіпала рукою край столу.
Хліб падав додолу.
Собака знав, де чекати.
Моїй доньці навіть не доводилося припиняти їсти, щоб пес міг щось знайти. Я завжди підмітала підлогу після ситних трапез — після тих обідів, коли всі були ситі й задоволені.
Слова, що спали мені на думку, були простими.
Діти можуть поїсти.
І для нас теж щось знайдеться.
Мені не треба було доводити, що я маю право сидіти за цим столом. І не треба було, щоб він проганяв когось іншого.
— Так, Господи, — мовила я. — Але ж навіть собаки їдять крихти, що падають зі столу їхніх господарів.
Цього разу я не шукала влучного звертання чи чогось вагомого, що можна було б запропонувати натомість. У мене не було напоготові жодних обіцянок. Я не готувала гнівної відповіді на випадок відмови. Мною опанувало щире смирення.
Достатньо було б і крихти.
І я могла отримати її від нього.
— Жінко, — сказав він, — велика віра твоя! Нехай буде тобі так, як ти бажаєш.
Я підвелася й рушила додому.
Коли я дісталася наших дверей, ноги нестерпно боліли. Я йшла надто швидко, майже не помічаючи цього.
Жінка, що була всередині, підвелася, побачивши мене.
Я поглянула повз неї.
Моя донька сиділа на ліжку.
У руках вона тримала чашку.
— Де ти була? — запитала вона.
Я підійшла до неї й торкнулася її обличчя.
Вона слухняно чекала. Її погляд стежив за моїм. Коли я перенесла руку на потилицю, вона притулилася до мене — з тією звичною дитячою нетерплячістю, яка виникає, коли тебе надто довго розглядають.
— Я голодна.
Я потримала її в обіймах ще трохи.
Потім знайшла хліб.
Ми сіли за стіл. Вона швидко з’їла перший шматок і попросила ще. Десь посередині вона почала розповідати мені щось, про що говорив сусід.
Під час розмови вона жестикулювала.
Шматок упав на підлогу. Коричневий собака виліз з-під лавки й узяв його.
Моя донька спостерігала, як він жує. Потім вона знову перевела погляд на хліб у своїй руці.
Я відламав їй ще шматок.